В очікуванні пологів які мали відбутись до 1-го червня 2010 року в мене виникало безліч думок. І шалений страх перед тим як воно все буде і цікавість що ж саме получилось у нас з чоловіком. Цікаво було глянути як виглядає мій синок.
Вагітність проходила дуже добре, було по різному але по трошки, і ранкові нездужання, печія і набряки на ногах… Але все було терпимо і не так страшно як розповідали знайомі. На 32-му тижні пішла на УЗД все було в межах норми, малючок здоровенький.
Прийшло 1-ше червня і нічого не відбувалось, живіт не опустився, малюк рухається так як і було... жодних признак на пологи. Моя лікар сказала, якщо до 5-го не народимо, значить лягаємо в лікарню.
От ми з чоловіком зібрали речі в пологовий 4-го числа. Я довго намовляла його на «тато терапію» але він не погоджувався (він і так цілу вагітність боявся мене торкнутись якось по інакшому)тому я взяла ініціативу в свої руки, бо зовсім не хотілось мені в лікарні лежати самій. Але все дно за ніч нічого не відбулось і ми поїхали в пологовий. Лікарка оглянула мене і сказала що може сьогодні – завтра буде свято. Ми ще з чоловіком погуляли по Львові я втомилась, думаю, чим би по швидше це все відбути і побачити малечу. Але переночувавши нічку в лікарні, зовсім не виспалась по прислухалась, може пішов процес, та й ліжко було жахливе і мене все почало боліти. Чоловік пообіцяв що привезе мені вареників о 12-й годині і влаштує пікнік в парку на проти.
А в мене в той час в 10-й почались легенькі перейми, чоловікові нічого не казала, думаю щоб не втратив контроль за кермом, увесь цей час розмовляла з сестрою по телефону ( в неї вже двоє дітей і очікує на третього), вона в мене Гуру по цих питаннях. Відійшли води, решту доправив черговий лікар. Води на жаль були зеленкуватого кольору.
Приїхав коханий з варениками і великим букетом ромашок. Я йому й кажу – води відійшли, в нього потекли сльози, стоїть ридає як дитина, та я й собі і рьови. Обнялись і плачемо, а він мен: «, я тобі вареники гарячі привіз, ти що, вже їсти не будеш???» От і розвеселив мене. Ми наїлись валер’янки, і пішов процес. Мене в пологову кімнату, чоловік за мною, він ще й умудрився мене на камеру зняти як в мене перейми йдуть.
Прийшла лікарка, оглянула мене і сказала що то ще не скоро буде, малюк не опустився в таз і прийдеться чекати. Вкололи мені щось таке прикольне, від нього я заснула і прокидалась тільки коли перейми були. Чоловік постійно був поруч, потерав спинку, гладив по голові, заспокоював.
Обезболююче відійшло через три години, але встати мені так і не дозволили, бо треба було займати усілякі позиції щоб дитина проходила в таз. Ви б бачили ті пози в яких я лежала, це було просто не виносимо. Біль на стільки сильна, що коли почались потуги я нічого не відчувала, мені здавалось що я в астралі і душа моя злетіла, що я бачу все з гори. Тужитись мені довго не дозволяли, тому що малюк таки не опускався в таз, а ще й ішов з ручкою в перед. Пізніше коли біль взагалі припинилась і потуг я не відчувала, я чомусь почала жартувати і прикалуватись. Але на кінець прийшов час потуг, ручку маленькому вивели в середину, а я нічого не відчуваючи слухала лікарку і акушерку які казали що вже час працювати. Позбігалось купа персоналу всі стояли і чекали на народження мацьопи. Чоловіка я навіть не встигла випровадити з палати, отож він і сам не вийшов, тримав за руку допомагав тужитись. Не знаю скільки підходів ми робили, але малюка все не було і не було. Я почала переживати, що щось іде не так. І тут акушерка поклала руки над живіт і допомогла мені, після чого я перший раз крикнула, бо почула жахливу біль в промежені (думала розрізали мене).
О 18:00 витягнули малючка і поклали мені на живіт, я була шокована, в фільмах дітки були на багато менші і поміщались з легкістю на материнсь груди. І весь персонал був в шоці, бо родився малюк 4700 грам і 56 см довжини. Чоловік плакав, а я не могла, хоча страшенно хотілось. Не було чомусь жодних проявів емоцій. Я не могла зрозуміти як він такий великий получився та ще й біднятко синювате. Та в принципі нічого дивного потім не було, мамуся невеличка а він он який богатир До грудей приклали, а він на стільки втомлений був що не хотів смоктати. При пологах виявився лише один розрив який швидко загоївся. Дякую лікарям і Богові що допомоги мені самій народити, адже якби ми зродили напередодні УЗД, то Кесаревого розтину мені б не уникнути.
Зараз Маркові півтора місяці, натішитись не можу своїм зайченям. А з чоловіком ще ближчими стали ніж були, тому що нас поєднує це маленьке чудо.
Всі кажуть що я максималістка, от воно і правда.
Мамин синочок - Марчик, він в мене дуже класний і кумедний. 
12 травня 2011 00:13
Навігація 
